ГОЛОДОМОР: невиплакані сльози України

І душа досі ниє і плаче, –
Бо була це і дійсність, і яв, –
Наче демон і Каїн неначе
Більшовик серед двору стояв.

В хаті – дітки, а батька немає.
І нема повороту йому...
Комсомолець мішок підіймає
І несе, як життя, у пітьму.

І остання надія упала,
Як зернину останню взяли...
Під вікном дика осінь стояла,
Де троянди уже не цвіли.

Де мороз лютував, як у серці
Сум камінний, що все переміг...
Зарипіли одвірки і дверці,
Коли вийшли кати за поріг.

Тільки зойки дитячі невпинні.
Тільки сльози і “хлібця нема”.
І на очі сумні удовині
Ліг одчай, як холодна зима.

І стояла убита й безсила,
Далі хворо вступила у тьму.
Комуністів благати ходила.
І дали їй... Сибір і тюрму.

Друкується за виданням: Пронченко М.С. Кобза: Збірка вибраних творів.– ВПОП "Дніпро", 1994.– 160 с.