Валер’ян Підмогильний Проблема хліба

	Валер’ян Підмогильний Проблема хліба (Уривки)
	ГОЛОДОМОР: невиплакані сльози України
	1год. дня. Так це правда, що геніальні думки спадають раптом! Оце допіру зібрався був вийти з хати, надів капелюх — і збагнув, що мені найбільше личить взятися до спекуля¬ції. Це ж розкіш! Насамперед — вільний. Далі — мандруєш, бачиш багато, й за один раз можна стільки наспекулянчити, що на місяць вистачить. Справді, я жалкую, що раніше не догадався до цього взятися. Ну, це вже вирішено — я спекулянт. Приємно, коли знайдеш вихід. Їхати завтра ж! З голодного міста в той край, де хліб і масло дешеві, де картоплею годують свиней, де впива¬ються молоком і самогоном. Треба поспішати, щоб сьогодні накупити «виміну» — пару хусток, ниток, сірників, черевики. О, я добре знаю, що «йде» на селі! Гроші, щоб купити... Гроші... Так, доведеться щось спро¬дати, чимсь поступитися з свого невеличкого майна. Вночі. Цілісінький день обмірковував справу з спекуляцією й щораз натрапляв на перешкоди. Я не маю лантухів; виявилось, що реченець моєї посвідки вже минув. А найголовніше — я зробив огляд свого майна і з сумом пе¬ресвідчився, що не маю чого продати. Я зовсім засмутивсь був, але рятункова думка спала мені в голову: не так давно моя добра господиня показу¬вала мені три золоті десятки, що вона їх переховала з добрих часів. Вона старанно загорнула їх у хусточку, пов'язала їх стьожкою й поклала в першу шухляду комода в куток ліворуч. І от, коли моя добра господиня лягла спати, я, оце допіру, пішов і взяв їх. Ось вони, в моїй кишені. Тепер я спокійний. < > Я вже повертаюся з своєї спекулянтської подорожі. Але сумний мій поворот... Події склалися для мене фатально. Ті речі, що їх інші вимінювали на пуд борошна, я віддавав за десять фунтів. Я не міг ані говорити з селянами, ані торгуватись. Мене охопило почуття страшенної огиди до того, що я робив, і я постановив якнайшвидше здати свій крам хоч абияк, щоб закінчити цю брудну справу. І врешті дістав далеко менше, ніж міг би купити в місті за ті гроші без ніякого клопоту. З невеличким лантушком я повертався з села до неве¬личкої станції, мов робітник, що докінчує працю, яку йо¬му загадано було. А тут нас оточили червоноармійці й одібрали все, що ми, спекулянти, мали були. Був якраз час збирання харчподатку, і не можна було вільно возити харчі. Але дивно не те. Дивно те, що через годину дехто дістали свої харчі собі назад. Я знаю, як то скоїлось: там благали, жінки віддавались чи принаймні погодились оддатися. А я благати не міг і найменше вже — віддатися! І от голодний, без грошей, без харчів, я сиджу під жовтими деревами, й на мене стелиться їхній мертвий лист. < > Вже дома. Доїхав щасливо, але пригода, яка цікава пригода! Сидівши там, на станції, я, звичайно, захотів їсти, І дедалі, то більше. Треба було щось почати. Я пішов до вокзалу. Властиво, до того місця, де був колись вокзал і де тепер підвищувався тільки незграбний мур, а на¬вкруг його купою лежала неприбрана цегла. Хтось наступав, хтось відступав — і вокзал зруйновано. Поруч із глини зліплено хижу, де стоїть телеграфний апарат. На¬вкруги спекулянти, що їм довгенько-таки доводиться чекати потягу, порили собі землянки й там живуть. Малень¬ке півпідземне місто з своїми звичаями й законами. Бачивши страви, що варилися, я ще дужче захотів їсти. Голод опанував мене, і я тремтів, як закоханий на¬передодні обіймів. Знічев'я з нудьги я пішов просто в степ. Потяг повинен був бути через шість годин, та чи й буде ще, бо мав бути тому два дні. Навкруги все скошено й жовто. Похмура одноманітність нагонить нестому. Сонце пече. Кожний крок дзве¬нить у голові колючим ударом. Я йду, і повз мене поволі плазує земля. Врешті я натрапив на баштан. Кавуни й дині лежали ще на огудині, й самий іхній вигляд зняв у мені всередині цілу завірюху. В роті пересохло і в голові потьмарніло. Я нахилився, взяв каменюку на випадок собаки й посунув на баштан. Перший-ліпший кавун, що я його схопив, був нестиглий, але я не міг утриматись, почав тремтячими руками видирати його тепле соковите м'ясиво та запихати собі в рот. Пожерши його, я вже не мав сили взятися до другого. Страшенна притома опанувала мене, і я витягся на землі. По обличчю мені котився масний піт, мішаючись з липу¬чим кавуновим соком. Розкинувши руки, я лежав під палючим сонцем, часто змокрілий, заплющивши очі. Не знаю, чи швидко я опритомнів. Мене штовхано й бито. Схопившись, я побачив сивого діда, що цюкав мене ціпком і скажено лаявся: — А, ворюго, волоцюго... Я вирвав йому з рук ціпок, не розуміючи, за що мене бито. Тоді дід кинувся на мене й схопив за горло рукою. Я хекнув і, почуваючи, що млію, добув із кишені прихо¬вану на собаку каменюку та шерехнув нею діда по го¬лові. Він захарчав і впав. Перемога збадьорила мене. Нахилившись, я зв'язав ді¬дові руки очкуром і засміявся. От так пригода! Тоді тільки я зрозумів, що дід-баштанник спіймав мене на злочині. Он і курінь, що я його не примітив раніше в улоговині. Тільки-но я побачив той курінь, а мене все затремтіло, і я знову відчув у собі голод, як важке жало. Там, у курені, напевно харчі! Я біжма побіг — і не помилився. На моє щасгя, дідові, видимо, недавно принесено їжу. Знайшов цілу до¬бренну паляницю, шматок сала, яєчка й пшоно. Підобі¬давшії добре, я решту загорнув у хустку й пішов геть, наспівуючи. Дорогою мені спало на думку, що личить перепросити діда за неприємності й з'ясувати йому якнайпростіше, що врешті ніхто з нас не винний: життя нас звело, змусило добитися, і коли вже нарікати, то тільки на життя. А ми, як ми розумні, маємо стиснути тепер одне одному руки, закурити цигарку й любо погомоніти. Приступивши до діда, я побачив, що він чисто плаває в крові. Годі йому дихати — я таки добре стуконув його! Таким способом на землі відбулося ще одне загубство. Ще я тримаюсь. Єсть ще з півпуда борошна, їм я са¬мий хліб, курю махорку, та й то обмежено. Друкується за виданням: Підмогильний В. Оповідання. Повість. Романи.– К.: Наук. думка, 1991.– 792с.

49006, м.Дніпропетровськ, вул.Савченка,10 Тел./факс:(0562) 42-31-19 E-Mail: library@libr.dp.ua