Я побачив Світ Божий у місті Дніпропетровську 7 червня 1939 року під зодіакальним знаком Близнюків. По народженні охрещений у православній Вірі.
Тато, Єфимов Борис Костянтинович, 1906 р.н., походження мав зі славного міста Миргорода Полтавської губернії (згадаймо Миколу Гоголя!), з родини землеробів-орендарів.
Матуся, Петруша Наталя Андріївна, 1914 р.н., – з Київщини (село Антипівка біля Золотоноші), із родини землевласників.
З обох сторін корені козацькі, запорізькі. По батьківській лінії навіть зберігся документ 1851 року про те, як мого прадіда Володимира Петровича Єфимова виписували “із козаків” у вчителі церковно-парафіяльної школи.
Походження прізвища “Єфимов” – нетипового для українських прізвищ Східної України – має досить цікаву історію (це – окрема тема)
На час мого народження тато, вже з інженерною освітою, працював викладачем ливарного виробництва у Дніпропетровському металургійному інституті, а матуся, теж з вищою, університетською, освітою, – у Дніпропетровському університеті інженером-дослідником з хімії.
Незабаром почалася війна. Наша родина, в результаті збігу кількох причин (хвороба бабусі, організаційна плутанина) не евакуювалася в серпні 1941-го на Схід СРСР разом з Інститутом або Університетом, а залишилася на окупованій німцями території аж до 25 жовтня 1943 року. Дуже бідували, голодували, батьки вимінювали речі (одяг та ін.) на харчі. Тато також виготовляв бензинові запальнички для цигарок із стріляних гвинтівочних набоїв, а матуся смажила оригінальні коржики із макухи – це продавали на базарі, аби не вмерти з голоду.
По закінченні війни батьки повернулися працювати у свої ж довоєнні установи, але ставлення радянської влади до них було вороже – були ж під німцями! Татові комуністичні інститутські керівники так і не дали можливості захистити дисертацію, яка вже була майже готовою. Матуся мусила кілька разів міняти роботу; найдовше ж вона попрацювала завідувачем хімічної лабораторії на Галалітовому заводі (нині це об’єднання „Дніпропластмас”), і керівником сектора (аж до виходу на пенсію) в Науково-дослідному трубному інституті.
Зараз матуся вже дуже старенька, багато хворіє. Мешкаємо разом. Тато віддав Богові душу в 1998-у, маючи вік 92 роки.
Я пішов до середньої школи №78 у 1946 році. Це була ЧОЛОВІЧА школа, без дівчат. Вертихвісток нам додали лише у 8-му класі, ми ж, хлопці, на той час настільки здичавіли, що тікали від школярок, боячись навіть сидіти з отакими за однією партою. Втім вчитись стало цікавіше: хлопці, навіть дуркуваті, намагалися демонструвати “розум”; усі ми раптом почали оригінальничати, де треба і де не треба.
Навчання у школі всі 10 класів здійснювалося ЛИШЕ РОСІЙСЬКОЮ мовою. Рідну ж українську „вивчали” лише як один із багатьох предметів, по дві години на тиждень. Жах! На щастя, вдома я мав трохи “практики” української розмовної мови, бо мій дідусь (той, що з Антипівки) добре розумівся і в мові, і взагалі в українській культурі (особливо у класичній світовій літературі, національній драматургії, оперних співах, народному гуморі). Саме дідусеві, який, в основному, мене виховував, я зобов'язаний щемливою любов'ю до України, високими й щирими громадянськими почуттями патріота своєї Батьківщини.
А батьки мої тим часом займалися будівлею приватної оселі (у 1947-у тато отримав земельну ділянку), в якій ми й нині мешкаємо. Будівельні роботи – через бідність службовців – продовжувалися аж 10 років, з 1947 до 1957 р.)
1956 року я закінчив із золотою медаллю середню школу і вступив навчатися до Дніпропетровського металургійного інституту (ДМетІ) на механічний факультет за фахом "Автоматизація виробничих процесів". На вибір професії вплинув тато – сам “технар”.
Усі 5 років навчання в інституті я не чув на лекціях та інших заняттях ЖОДНОГО УКРАЇНСЬКОГО СЛОВА, мова там була лише російська. Англійській мові нас навчали лише 1 рік (одне заняття на тиждень), та й то вкрай слабенько. Практично далі абетки не пішли! Те з англійської, що тепер знаю, вивчив самотужки значно пізніше. Французькій же я трохи навчився ще у школі.
Втім, трохи україномовної практики було у мене і в інститутські роки, коли 3 роки поспіль, на 1-3 курсі, ми у вересні їздили “ламати кукурудзу” – жодного кукурудзозбирального комбайна в ті роки в СРСР не було!
У 1961 році я закінчив інститут із відзнакою, тобто, як кажуть, – із "червоним дипломом", і за державним розподілом пішов працювати найпростішим інженером у Дніпропетровський науково-дослідний інститут автоматизації чорної металургії.
П'ять років тривіально створював електронні схеми для автоматизації прокатного виробництва, впроваджував апаратуру на металургійних заводах, щороку складав наукові звіти (російською мовою!). Але що було добре – багато їздив у відрядження майже по всій території СРСР. Отут і згодилося знання зі школи російської мови, бо у ті роки на “шостій частині Земної кулі” (тобто в СРСР) усе спілкування було лише російською мовою – Вавілонську вежу напевно збудували б, якби в тому була потреба (мова ж бо була єдина!).
1966-го року я здав іспити до денної аспірантури Дніпропетровського металургійного інституту за фахом “Автоматизація”. Керівниками дисертації були: академік О.П. Чекмарьов та доцент А.М. Чернишов. Дисертацію захистив у 1970 році, отримав вчену степінь “Кандидат технічних наук”, і незабаром – вчене звання "Старший науковий співробітник".
Потім працював протягом 14-ти років в тому ж Металургійному інституті завідувачем Галузевої науково-дослідної лабораторії оптимізації прокатного виробництва. Був виконавцем та керівником багатьох наукових і дослідницьких робіт. Опублікував понад 100 наукових статей та доповідей на наукових конференціях з технічної тематики у фахових журналах. Усі – російською мовою! Ой, картайте мене! – але ж жодного технічного журналу українською тоді в Українській РСР не видавалося.
Маю 15 винаходів, на які отримав авторські свідоцтва (патенти) СРСР, їх видавали у Москві. Наукові розробки неодноразово демонстрував на Виставці досягнень народного господарства СРСР (Москва) та на Виставці передового досвіду в Україні (Київ). Нагороджений кількома медалями цих виставок за вдалі, економічно ефективні системи автоматизації.
Працюючи науковцем, дуже багато їздив у відрядження. До того ж, кілька років був членом профспілкового комітету інституту, що надавало пільгову можливість щороку їздити в туристичні подорожі. А їздити завжди полюбляв!
Час плинув у клопіткій роботі, і от в кінці існування СРСР я збагнув, що працювати в науці стало вкрай тяжко – у Міністерстві чорної металургії чиновники “викручували руки”, аби був вагомий економічний зиск від виконання наших наукових робіт, а на заводах цього принципово не хотіли: їм було вигідно працювати погано. Парадокс, на який я не міг закривати очі!
Саме з цієї причини у 1986 році я здійснив "різкий біографічний стрибок" – перейшов на викладацьку роботу до Дніпропетровського державного інституту фізичної культури та спорту. Спочатку працював на посаді доцента, останні роки й до сьогодні – завідувач кафедри анатомії, біомеханіки та спортивної метрології. Викладаю технічні предмети: математичну статистику, теорію ймовірностей, метрологію, комп'ютерну техніку.
У 1989 році Вищою атестаційною комісією затверджений у вченому званні “Доцент”.
1968-го року я оженився, дружина Лариса (1947 р.н.), за освітою інженер-програміст. Маємо двох синів: Олега (1970 р.н.). та Сергія (1979 р.н.). Обидва вже одружені, їхні дружини – відповідно Олена та Світлана. Маю вже двох онуків (Олегові діти) та внучку (Сергієва донька), це: Андрійко (10 років), Микитка (6 років), Орисечка (1 рік).
Від грудня 1995 року я почав шукати себе у журналістиці, друкуючись спочатку в місцевих, а потім і в загальноукраїнських та закордонних виданнях (головним чином, у Австралії, трохи у США, Канаді). Опублікував близько 200 статей, нарисів, оповідань та рецензій у журналах та газетах. Протягом року (1997-1998) був ведучим рубрики “Ефір” у журналі “Бористен” (тобто висвітлював і критикував роботу українського радіо й телебачення).
Чим можу гордитись – я подолав насильницьким чином прищеплену російськомовність молодих літ, майже усі мої публікації – УКРАЇНСЬКОЮ МОВОЮ!
Журналістське амплуа: політична публіцистика, театральні рецензії, огляди художніх виставок, рецензії на періодичні видання та книжки. Псевдоніми практично не використовую – чого ховатись? У 1997 році мене було прийнято до Спілки журналістів України.
Ні мої діди-прадіди, ні батьки, ні я сам ніколи не були членами будь-якої політичної партії. На початку діяльності РУХу я бував на усіх багатотисячних мітингах та локальних зборах опозиції владі у Дніпропетровську, а також, за нагодою, на мітингах у Львові (бачив там, як РУХівці розгромили партійний комітет комуністів на одному із заводів, це був 1991 рік; у мене навіть збереглися про те фотографії).
Дуже цікаво було на аналогічних мітингах “Народних фронтів” у Прибалтиці (Таллін, Рига) – суспільство вирувало й прагнуло свободи від СРСР-івської, Російської імперії!
Але до мого офіційного членства в українському РУСі не дійшло – я зберіг родинну традицію позапартійності. За внутрішніми переконаннями я “безмежний” демократ. Не хочу бути членом жодної зі 120 теперішніх партій в Україні.
Постійні мої захоплення – література, історія, театр, сад, виноградарство і, відповідно, виробництво доброго (тільки доброго!) вина для домашнього споживання й частування гостей. На моїй присадибній ділянці, крім будинку й гаража, є приблизно шість соток землі під садом: яблуні (2). груша (1), абрикоса (1), слива (2), черешня (2), вишня (1) й виноград (9 коренів сортів Ізабела, Вільдер, Кудерк, Лідія). Із них я роблю вино – це моя гордість. Друзі кажуть, що ліпшого немає у Дніпропетровську, тож з радістю пригощаю усіх, до кого прихильна моя душа!

19 листопада 2002 року Володимир Єфимов

БІБЛІОГРАФІЯ:

Єфимов В. Подвижник // Зоря.– 1994.– 24 листоп.
Про дослідження письменником І.М. Шаповалом біографії академіка Д. І. Яворницького.

Єфимов В. Б. Яворницький – очима сучасників // Дніпров. зоря.– 1996.– 20, 24 лют.
Про книгу Миколи Чабана “ Сучасники про Яворницького”

Єфимов В. Графічні роздуми Григорія Іващенка // Бористен.– 1996.– №6.– С. 20-21.

Єфимов В. За фахом – геолог, митець – за покликанням // Дніпров. зоря.– 1997.– 18 лют.
Про художнє різьблення по дереву краєзнавця Ю.Д. Шковирі.

Ефимов В.Б. Освященная “Светлица” была согрета теплом живописи // Бизнес-время.– 2001.– №43.– С. 18.
Про презентацію нового осередка прикладної україністики, створеного Г.Л. Іващенком у Транспортному університеті.

Ефимов В.Б. Духовный потомок Валерьяна Пидмогильного // Бизнес-время.– 2001.– №46.– С. 18.
Про дослідження літературної спадщини та біографії В.Підмогильного письменником М. Чабаном.

Ефимов В.Б. Духовный потомок Валерьяна Пидмогильного //
Днепров. правда.– 2002.– 1 листоп.– С. 11.
Про особистий внесок письменника М.Чабана у дослідження літературної спадщини та біографії В.Підмогильного.