Піквіки і бібліотечна справа в Катеринославі

Г.К.Швидько,
доктор історичних наук, заслужений діяч науки і техніки України

170-річний ювілей Дніпропетровської обласної універсальної наукової бібліотеки – це знаменна подія в культурному житті нашого міста й області, котра, на жаль, опинилася в тіні сучасних політичних подій. Бібліотечні працівники, яких ми вітаємо зі славним ювілеєм, можуть бути гордими тим, що причетні до збереження духовної спадщини народу, що в наукових досягненнях, у наукових званнях кожного читача є значна доля їх праці, знань, душі, що вони є носіями традицій і продовжувачами славної історії бібліотеки як першого і найголовнішого осередку духовного життя Придніпровського краю.

У своїй доповіді маю намір торкнутися лише однієї сторінки тривалого шляху розвитку бібліотечної справи в Катеринославі – діяльності піквіків, їхнього впливу на культурне і суспільно-політичне життя нашого краю. З історії бібліотек написано чимало праць. Свою скромну лепту вдалося внести і нам виданням книги „Катеринославський Піквікський клуб (1858-1860 рр.)” (Дніпропетровськ, 2003). Роль піквіків у становленні бібліотечної справи в Катеринославі не просто цікава, не просто значна, а унікальна, як і саме піквікство у вітчизняній історії.

Нагадаю шановним учасникам цього ювілейного зібрання, що в середині ХІХ ст. в Катеринославі виникло літературне товариство – Піквікський клуб, яке суттєво вплинуло на суспільно-політичне і культурне життя міста. Ступінь його морального впливу на місцеве суспільство визначив його помітне місце в історії міста. Тому не випадково, що Піквікський клуб в Катеринославі, незважаючи на свою менш ніж 3-річну історію, згадується в енциклопедіях, наукових дослідженнях з історії суспільно-політичного руху Російської імперії, розвитку літератури та бібліотечної справи в Україні в середині ХІХ ст. Стосовно останнього згадаємо, що перша публічна бібліотека в Катеринославі була відкрита у 1834 р., вона згоріла у 1839 р. Через кілька років (у 1843 р.) вона була відновлена в залі міського голови, проте у 1851 р. закрита розпорядженням губернатора.

Зауважу також, що з діяльністю Піквікського клубу пов’язані молоді роки майбутнього почесного громадянина Катеринослава Олександра Миколайовича Поля, гідний пам’ятник якому нещодавно споруджено в центрі міста на проспекті, який мав би називатися його ім’ям.

Досить цікавою є історія виникнення назви членів клубу – піквіки. Сентиментально-гумористичний роман англійського романтика реаліста Чарльза Діккенса (1837 р.) „Посмертні записки піквікського клубу”, головним героєм якого був мудрий і зрілий колишній банківський чиновник, джентльмен, містер Піквік – це сатиричні замальовки, гротеск, насмішка героїв роману над вадами суспільства і окремих людей, це емоційне сприйняття піквіками життя, їх філософські дискусії про добро і зло.

Діккенсові герої-диваки утверджували ідею про те, що не тільки матеріальне благополуччя визначає щастя людини, але також радість, розвага, добро і справедливість.

Російською мовою роман Ч.Діккенса переклав історик літератури Іринарх Іванович Введенський, ідейно близький до петращевців, організатор літературно-політичного гуртка різночинної молоді у Петербурзі наприкінці 40-х - на початку 50-х рр. ХІХ ст. Введенський був також домашнім вчителем дворянського сина Миколи Петровича Балліна (1829-1904 рр.). Важливо зазначити, що Баллін належав до відомої столичної родини. Його дід, француз за походженням, був генералом російської армії, батько, дійсний штатський радник, обіймав посаду директора Канцелярії капітулу орденів, був людиною прогресивних поглядів, приймав у себе вдома не лише відомих міністерських чиновників, але й літераторів. Так що Микола Петрович Баллін з дитинства пірнув у світ філософії, літератури і суспільно-політичного життя. Будучи курсантом училища Правознавства, він опинився серед тих, хто вітав революцію в Європі 1848 р., перетворення королівської Франції в республіку і гасла „Свобода. Рівність. Братерство”. Ці ідеї свободи і братерства він буде прагнути реалізувати протягом всього свого життя.

Опинившись в Катеринославі (влітку 1857 р.), молодий правник і початкуючий літератор Баллін, який отримав посаду губернського стряпчого, згуртував навколо себе таких же початкуючих літераторів (Микола Мизко, Михайло Стопановський, Володимир Єлагін та ін.) і в пам’ять про свого вчителя назвав це об’єднання Піквікським клубом.

В Інституті Рукопису Національної бібліотеки України ім. В.І.Вернадського НАН України зберігається значний фонд „Архів М.П.Балліна”. Хоча основну частину фонду складають матеріали, що відносяться до кооперативної діяльності Балліна (він був одним із зачинателів споживчої кооперації в Україні), але кілька справ мають пряме відношення до історії катеринославських піквіків („Катеринославські спомини”, „П’ятдесят років мого життя”) і до питання про чергову спробу відновити бібліотеку в Катеринославі на рубежі 50-60 рр. Там же є його матеріали, листи, статті, пов’язані з відкриттям у 1889 р. в Катеринославі міської публічної бібліотеки.
Аби зрозуміти, як піквіки дійшли до ідеї створення в Катеринославі публічної бібліотеки, варто дати характеристику складу Піквікського клубу та діяльності піквіків.

„Літературним авторитетом” серед піквіків вважався М.П.Баллін, котрий, працюючи в Симбірську на посаді стряпчого, входив там до літературного товариства, а вже перебуваючи в Катеринославі, написав і опублікував у санкт-петербурзькому тижневику „Экономический указатель” замітку про недоліки в торгівлі чаєм. М.Баллін друкував статті і замітки в лондонському „Колоколе” О.І.Герцена, „Одесском вестнике”, „Московських ведомостях”, „Библиотеке для чтения” тощо.

Найбільш дружні стосунки Баллін мав із сином катеринославського міського лікаря Михайлом Стопановським (1828-1877 рр.), який працював перекладачем губернського правління, та колишнім студентом Московського університету і воєнної академії, учасником Кримської війни, який після тяжкої контузії перебував на лікуванні у Катеринославі, Володимиром Єлагіним (1831-1863 рр.). Стопановський публікував свої замітки і літературні твори в часописах і газетах: „Отечественные записки”, „Искра”, „Век”, „Гудок”, „Будильник”, „Петербургский листок”.

Єлагін надрукував свій перший роман „Откупное дело” в редагованому М.О.Некрасовим та І.І.Панаєвим часопису „Современник” (1858, № 9, 10). Він приніс автору літературну славу і гонорар в розмірі 500 рублів. У наступні роки в різних часописах були вміщені його твори „Губернский карнавал”, „Подряд”, „Важное мертвое тело”, „Фрол Іванович”. Сатиричне перо В.Єлагіна було спрямоване проти відкупщиків і губернської чиновницької аристократії.
До істинних піквіків належали також редактор „Екатеринославских губерских ведомостей” поляк Ігнатій Барановський та губернський стряпчий Я.І.Шемякін. Близькими до ядра Клубу були типограф П.Чеховський, лікарі Стрельцов, Пчолкін, Цеткін, вчителі Косенко, Онискевич, Щербаков, Сонцев, адвокат Рейх, студент Ю.Романов, вчений-садівник Вільєгорський, поміщики М.Д.Мизко, О.М.Поль, Кудрявцев. Загалом, до Клубу входило близько 45 чоловік, хоча на засіданнях бували люди „всілякого роду і звання”, включаючи гімназистів.
„Викривальна” література піквіків суттєво впливала не тільки на розвиток літературного процесу в тоді ще провінційному Катеринославі, але й на стан моральності місцевого суспільства. Піквіки проголошували чисті та світлі принципи життя людини і суспільства й намагалися вести спосіб свого життя у відповідності з тими принципами. В „10-ти Заповідях” Клубу поєднані молодецька бравада і такі моральні принципи як любов до правди і свободи, щирість і чуйність, ненависть до зла тощо. Піквіки мусили вдосконалюватися морально, турбуватися про те, щоб навчитись викладати свої думки на папері. Вони повинні були жити згідно зі своїми переконаннями і ніколи не втрачати нагоди здійснити якийсь вчинок по-піквікськи.

Цьому служили і обряди та символи клубних суботніх засідань – горілка як зерцало, в якому „відображалася піквікська душа”, „сповідь грішника”, котрий „очищався” після доброзичливого висміювання його товаришами тощо. Щире каяття, вважали піквіки, перероджує людей.

Піквіки впливали на формування моралі катеринославського суспільства. Навіть ті, хто потрапляв під критику і висміювання в літературі та на засіданнях клубу, змушені були змиритися з тим фактом, що їх негативні вчинки стають предметом гласності й осуду в суспільстві.

Однією з найголовніших ідей піквіків було самовдосконалення. У своїх спогадах Микола Баллін пише: „Перш за все ми звернули увагу на те, що у нас не було книг і не було достатньо знань взагалі. Ми помітили, що в цій справі можна було б допомогти, коли б ми придбавали книги за взаємним договором і потім обмінювались між собою книгами та журналами. Крім того, оскільки багато з нас не знали іноземних мов і оскільки ні в кого з нас не було можливості читати те, що читали всі інші, і оскільки разом з тим усім нам було ясно, що розум добре, а багато розумів, перевірених розумним розумом, краще одного розуму, то було вирішено, що члени нашого товариства при рефератах на засіданнях товариства про прочитане нами за тиждень, повідомляли б свої погляди на прочитане і крім того, дещо з придбаного читанням або життям взагалі”. Витіювате пояснення причин згуртування прагнучих до духовного спілкування і самовдосконалення людей означало перш за все придбання за взаємною згодою літератури та обмін нею після прочитання з іншими членами товариства. Це вже був важливий крок до створення бібліотеки в Катеринославі.

У мемуарах Баллін писав: „Першою важливою справою піквіків, незалежно від їх літературної діяльності, було заснування в Катеринославі громадської бібліотеки. Це чи не перше моє громадське починання, яке задало тон всьому моєму наступному життю”.

Отже, від практики обміну літературою піквіки дійшли до ідеї створення громадської бібліотеки та книжкового магазину в Катеринославі. Коли про це зайшла мова, Єлагін запропонував організувати громадську бібліотеку. Тоді Баллін взяв аркуш і написав на ньому таке формулювання: „Громадська бібліотека в Катеринославі не тільки корисна, але й необхідна”. На наступному суботньому зібранні на підписному аркуші поставили свої підписи інші піквіки. М.Баллін згадує: „Стопановський збігав до готелю Моріса напроти, там зібрав кілька підписів. Я взяв візника і за один ранок зібрав багато десятків підписів серед найбільш високопоставлених осіб Катеринослава. В цей самий день був обід у Клубі. Я з’явився на обід з аркушем у кишені про необхідність громадської бібліотеки. На ньому була сотня підписів. Коли подали шампанське, я попросив слова і сказав: „Їжа тілесна вже є в достатку, але духовної їжі – книг і журналів, у нас не вистачає. Сотня катеринославців заявляє на цьому аркушику, що громадська бібліотека у нас не тільки корисна, але й необхідна. Немає сумніву, що всі, хто вважає її необхідною, побажають зробити посильне пожертвування для її існування”. Тоді ж було зібрано 300 рублів, про що повідомляв „Одеський вестник”. На користь катеринославської бібліотеки стали надходити й благодійні пожертви. Це дало змогу відкрити бібліотеку, якою завідував чиновник Приказу громадського нагляду Василь Ульман. Бібліотека діяла під наглядом піквіків. При ній незабаром відкрився книжковий магазин. „Новоросійський календар” у 1861 році повідомляв, що в Катеринославській публічній бібліотеці нараховується 1601 том книг. Хоча доля бібліотеки після розпаду Клубу мало відома, за деякими даними вона проіснувала ще майже 20 років.
Обставини змусили М.Балліна покинути Катеринослав, він був відправлений на службу в Кострому, але незабаром переїхав до Харкова, де і прожив до кінця своїх днів. Стопановський перебрався до Санкт-Петербургу, де займався літературною і видавничою діяльністю. Єлагін захворів і помер. Клуб піквіків перестав існувати організаційно, але його моральні наслідки ще довго опромінювали суспільно-політичне і культурне життя Катеринослава.

З початку 80-х рр. ХІХ ст. Катеринослав почав стрімко перетворюватися з провінційного, хоч і губернського міста у значний промисловий центр великого краю. Поштовхом до піднесення культурного життя міста та розвитку бібліотечної справи в ньому була підготовка до відзначення 100-літнього ювілею міста, призначеного на травень 1887 р. На той час відкриття публічної бібліотеки в місті стало нагальною справою.

Свій внесок у вирішення питання про відкриття бібліотеки в Катеринославі зробив і харківський кооператор та видавець, колишній піквік Микола Баллін. На сторінках „Екатеринославского юбилейного листка” (видавався у квітні-травні 1887 р., кошти від видання передбачалося передати на користь майбутньої бібліотеки) було опубліковано 10 статей і заміток, які стосувалися питання про відкриття бібліотеки. З них 4 належить М.Балліну, а 1 – Г.А.Залюбовському, юристу і етнографу, який колись працював прикажчиком в Курському відділенні харківського книжкового магазину Олени Балліної і був зв’язаний з українським культурно-національним рухом.

Принагідно зауважимо, що, захопившись кооперативним рухом, у якому йому бачився шлях до освіти народу, Баллін протягом багатьох років займався питанням створення громадських бібліотек. При книжковому магазині, зареєстрованому на ім’я його дружини, існувала бібліотека, якою користувалися студенти. А в 1886 р. здійснилася мрія Балліна про створення в Харкові громадської бібліотеки на кооперативних засадах.

Отже, М.Баллін взяв участь в обговоренні питання про відкриття публічної бібліотеки в Катеринославі як фахівець, а не дилетант-ентузіаст. В листі до „Е.Ю.Л.” (№ 3) з приводу заснування бібліотеки він писав: „Належне влаштування міських бібліотек, і особливо громадських бібліотек (бібліотек передплатників, подібних харківській громадській бібліотеці), об’єднаних зі спеціальними бібліотеками – міською, земською, медичною, бібліотеками різних асоціацій і навчальних закладів та різних установ і осіб, на підставі спеціальних угод з управлінням громадських бібліотек, – має велике значення для таких міст, як Катеринослав. Громадська бібліотека в

Катеринославі могла б при належному її влаштуванні служити об’єднуючим освітнім центром для всього населення міста”. Баллін вважав, що доцільно було б збудувати для неї особливе приміщення, де крім бібліотеки ще розташовувалися б місцевий архів, музей, який у майбутньому передбачалося відкрити в губернському місті, а також приміщень для бібліотек і товариств, які укладають угоду з міською бібліотекою. Він же пропонував свої послуги в отриманні довгострокових кредитів від іноземних будівельних компаній. Бібліотеку він хотів бачити кооперативною, тобто, бібліотекою передплатників.

До наступних публікацій М.П.Баллін розвинув свої думки стосовно призначення бібліотеки, вимог, яким повинні були відповідати і фонди, і каталоги. Він вважав, що значення бібліотеки заключається не тільки в кількості наявних в ній книг, але і в кількості читачів. А щоб збільшити число користувачів книжкових фондів, він пропонував влаштувати читальні зали – не лише в приміщенні бібліотеки, а й у різних районах міста. Він пропонував поєднання громадської і спеціальних бібліотек міста з поділом на відділи: загальний, краєзнавчий, ремісничий, технічний, довідковий, іноземний, архівний. У його пропозиціях знаходилось і положення про міжбібліотечний абонемент.

М.П.Баллін у статтях постає перед нами як теоретик і практик бібліотечної справи. Так, каталоги він вважав однією з найважливіших умов функціонування бібліотеки. На його думку, каталогізація повинна починатися зі складання загального алфавітного каталогу з його щорічним поповненням і періодичним його перевиданням. Інтересам читача повинні слугувати загальний, систематичний, предметний і галузеві каталоги. Він пропонував видати „Екатеринославскую летопись”, в якій друкувався б каталог в міру надходження нових книг.

Міська публічна бібліотека була відкрита 14 листопада 1889 року. Статус публічної бібліотеки відрізнявся від того, яким Баллін хотів його бачити (кооперацією). Але не визнати внесок піквіків і особисто М.П.Балліна в становлення бібліотечної справи в Катеринославі було б несправедливо. Можливо, настане час, коли біля головної бібліотеки нашого міста й області постане пам’ятник піквікам, які уславили Катеринослав у ХІХ ст. і сприяли розвитку в ньому бібліотечної справи.