Читачі про бібліотеку

Книга чекає на вас. Болісні роздуми про долю книг

Першою книгою, яку я прочитала, коли навчилась читати, була «Робінзон Крузо» Даніеля Дефо. Ішов незабутній 1943 рік, коли радянські війська визволили від фашистів моє рідне село «Звонецький хутір». Не знаю, де взялась вона у нашому домі і як уціліла в полум’ї війни. Але відтоді прикипіла до книги всією душею. Ми, діти війни, любили читати.

Коли десь хто роздобував нову книгу, вона переходила з рук в руки.

А «Молоду гвардію» О. Фадєєва читала нам вчителька після уроків з першодруку «Роман-газети».

З років навчання у педагогічному училищі зберігся «Щоденник позакласного читання», де серед багатьох книг, які я тоді прочитала, вписаний і роман Олеся Гончара «Прапороносці». Це були 1949 – 1953 роки. А скільки книг перечитано в університетські роки! І по програмі філфаку, і поза програмою. Маю величезну домашню бібліотеку, яку вже не вміщують книжкові шафи. Тому багато передала в школи, а також на кафедру народознавства Дніпропетровського Національного гірничого університету. Кілька в’язанок книг чекають відправки в дитячі будинки та школи - інтернати. Жодної книги не викинула на смітник.

Тому так боляче ранили ось такі факти. На подвір’ї батьківської хати, де поселились нові хазяї, під сараєм побачила купу викинутих книг. Стала перебирати. О, скільки цікавих книг тут знайшла, серед яких були і шедеври світової літератури. Обпік руку товстелезний «Кобзар» Т. Г. Шевченко, виданий до 100-річчя з дня його народження. А ось і зовсім свіжий факт. Пішла в гості до сестри, яка проживає на пр. Героїв у висотному будинку. Підходимо до ліфта, а в кутку біля сміттєпровода стоять сумки з книгами. Не змогли пройти мимо. Знайшли там і «Анну Кареніну» Л. М. Толстого. «Забери ці книги, Галю. У тебе ж діти, онуки, будуть і правнуки», - попросила сестру. І собі взяла дві книги: А. Жигуліна «Чорные камни» - про перебування поета у концтаборах Колими і дві повісті на воєнну тематику учасника бойових дій К. Воробйова «Убиты под Москвой» і «Это мы, Господи!..». Читаю і не можу відірватись. І до болю прикро, що не читають книги мої сини, невістки, онуки. А в однієї з невісток багатюща бібліотека. Та мій онук увесь вільний час віддає телевізору, комп’ютеру і футболу. А до книги не можу прилучити його ніякими силами.

І вже зовсім обурливий факт: моя колега журналіст викинула на смітник свою домашню бібліотеку, серед яких і книги місцевих авторів з дарчими надписами. Серед них і твори Олександра Билінова, 100-річчя з дня народження якого відзначали нещодавно дніпропетровські письменники.

В студентські роки я користувалась багатющою обласною бібліотекою, яка відзначила своє 175-річчя. Працівники цієї бібліотеки кинули клич: «Несіть до нас книги, які стали непотрібними у ваших домашніх бібліотеках». То невже моя колега не могла придумати нічого іншого, як викинути на смітник книги?!.
Багато років користуюсь послугами і абонемента обласної бібліотеки на житловому масиві «Клочко-6». Чимало цікавих книг перечитала, а також творів сучасних українських письменників, що друкуються в періодиці. Ця бібліотека відкрила для мене журнал «Київ», де я прочитала роман Михайла Слабошпицького «Поет із пекла». Написала йому листа. І тепер книга «Поет із пекла» є в моїй домашній бібліотеці. З величезним зацікавленням прочитала в «Києві» сторінки з щоденника Володимира Дрозда «Бог, люди і я» та «Музей живого письменника. Скільки цікавих думок виписала звідси у свій записник! Ось деякі з них.

«У вкрай несприятливому зовнішньому середовищі мені поталанило-таки сотворити себе як особистість і – хай і частково – але зберегти. Лише це і стверджую про самого себе, лише цим і пишаюсь». І я – теж.

«Кара самотності – страшна кара; але невдовзі ця кара стає благом для митця».

«Власна душа для мене – поле самодослідження». І для мене - теж.

«Сміймося, хай і печально, бо тільки сміх і омолоджує душу. Лише сміх над собою і епохою засвідчує, що ми, наперекір усьому, ще живі».

«Кожен журналіст – потенціальний письменник. Але не кожен знаходить в собі внутрішні сили і впертість ті потенції реалізувати».

«Членство у Спілці нічого не вирішує. Не було спілки, але були письменники, і не буде спілки, але будуть письменники. Навіть літературний талант – ще не все. Вирішує, врешті-решт, здатність таланту, особистості до саморозвитку».

«Вічний, допоки й житиму, біль душі моєї». І моєї – теж. Глибокий жаль, що такого світлого письменника, як Володимир Дрозд, уже немає з нами.

«Любіть книгу - джерело знань». Цей крилатий вислів прочитала не так давно на стіні у приміщенні колишньої бібліотеки санаторію «Дубрава», що в Хащовому Новомосковського району. Поцікавилась: «А де ж бібліотека?» «Кудись вивезли», - почула відповідь. «Чому?» «Бо люди не читали». Ось так я 12 днів перебування на відпочинку сумувала без книг. І не я одна. А діти відпочиваючих грали в пісочку на березі річки в карти. А де ж бібліотекар, яка могла б зацікавити і дорослих, і дітей книгами? Такої посади в санаторії «Дубрава», яким опікується відомий на весь світ «Південмаш», як виявилось нема.

Зате порадувала мене бібліотекар Марія Федорівна Малькова бібліотеки цього ж підприємства, що на вулиці Робочій. Вона приймає книги від усіх мешканців цього мікрорайону і передає до місць позбавлення волі. «Там теж люди, - каже Марія Федорівна, - сидять без роботи, то нехай читають».

Дуже важко нам, поетам і письменникам, видавати в незалежній Україні свої книги. Бо книговидання перестало бути державною справою. Рада, що і обласна, і міська, і цей абонемент, з яким дружу багато років, вишукало можливість купити і мої книги, видані з такими потугами. Сподіваюсь, що вони будуть читані – перечитані. Отож і мої, і багато інших цікавих книг чекають на вас, шановні читачі, всі, хто ще не зміняв книгу на Enternet. Бо живе спілкування з книгою ніщо не замінить. Гарну придибенцію прочитала в останньому номері «Зорі» на сторінці «Даринчина вітальня». Називається вона «Мудрі порадники». Дивувалися люди, звідки це їхній сусід такий розумний і все знає. «А у мене є мудрі порадники», - відповів той. Ще більше здивувались люди, бо проживав той чоловік самотньо. Та всі чотири стіни були у нього заставлені книгами. Оце і є мої мудрі порадники», - розкрив свою таємницю чоловік.

А мені пригадалася зустріч з хранителем музею-заповідника О. С. Пушкіна в селі Михайлівському в Пушкінських горах на Псковщині з С.С. Гейченком, куди я їздила з восьмирічним сином у 1978 році. Семен Степанович запросив нас до себе в гості. І там я побачила ті самі чотири стіни, заставлені книгами. Про це я розповідаю в своїй новій книзі «Я вірую у творчість і красу». А в книзі «Не померкне подвиг у віках» є моя розповідь і про нашого дніпропетровського унікума Леоніда Никифоровича Стромцова, який пройшов війну, був тяжко поранений, та не погасив у собі великої любові до книги. Всі стіни його двокімнатної квартири заставлені книгами. Дозволив і мені поритись у тих скарбах і відібрати собі усе, що на мене дивиться. Принесла додому те, що могла взяти в руки. Перечитала все, а тепер і сусідам та знайомим, хто ще не охолонув до книги, даю читати.

Закінчити цю розповідь хотілось би відомими словами Івана Франка:

Книги – морська глибина,
Хто в них пірне аж до дна,
Той, хоч і труду мав досить
Дивні перла виносить.

Дора Калинова – журналіст, поетеса,
вересень 2009 р.