Коханий мій рідний народе, чи збудешся врешті чи ні?

В академічному музично-драматичному театрі ім. Т. Шевченка на малій сцені сталася значна подія: відбулася незвичайна прем’єра «Я вам цей борг ніколи не залишу...» за творами Ліни Костенко. Але якщо хтось, люблячи цю видатну поетесу за її непересічну щиру лірику, чекатиме від вистави насолоди для серця, то він помиляється.

 Ліна Костенко вже здивувала, мабуть, своїх прихильників виходом роману «Записки українського самашедшого», який дещо перегукується з «Окаянными днями» Івана Буніна і написаний кров’ю серця. Тепер заслужений працівник культури України Марія Проценко, пройнявшись цією книгою, посилила її ще й віршами Ліни Костенко і написала дуже стислий, проте сильний сценарій, за яким зіграла моновиставу. Поставила її режисер народна артистка України Лідія Кушкова, яка знайшла багато виразних метафор і образів для відтворення цього насиченого думками і почуттями тексту.

 «Мені дуже шкода було свою рідну, незалежну державу, не хотілося писати чогось прикрого. Але коли я побачила, що ми її втрачаємо, що це моральна катастрофа, і винуваті не тільки вороги, а часто самі українці, і навіть патріоти, і навіть з вусами, я свідомо на це пішла, бо колись треба просто скинути з себе останні ілюзії і треба втриматись над краєм прірви», — так Ліна Костенко думала ще до написання роману у 2010 році, тепер ці слова стали ще актуальнішими, і автори вистави це довели. На наших очах з гірких роздумів народжуються пекучі вірші. Захоплення своєю країною, багатою і щедрою, талановитою і святою, змінюється щемним болем за те, що вона тепер уся в крові. У неї усе забрали, нічого вже немає, навіть геніїв своїх ми віддали у чужі культури. Звичайно, «не пощастило нашому народу, дав Бог сусідів, ласих до нашесть», «у греків був дволикий Янус, а в цих – орел двоглавий – заклює!».

 Майдан – це ми захотіли, ми самі вийшли. Та хіба за таку волю полягли там люди, за таку державу? «Ми що не виборем, то втратим, і в цьому вся наша біда». Як бентежить те, що перемогу народу влада присвоює собі і використовує у власних цілях.

 Актриса змінює настрій, її голос, то благальний, то гнівний, то печальний, вона захоплює цим глядачів. Вона часто згадує і звертається до Бога – чи бачить він що коїться на нашій стражденній землі? І раптом ми разом з актрисою бачимо всевидяще око Всевишнього, з якого котиться сльоза. Це вражає.

 Закінчується вистава словами: «Простіть мені, що знову б’ю на сполох, на Благовіст ще, люди, не пора…». Однак і в актриси, і в глядачів, незважаючи на те, що в багатьох на очах сльози, просвітлені обличчя і живе надія в серці – що «повстанемо з руїн», народ-таки виборе свою волю, і таки збудеться!

Текст: Тетяна Абрамова